Каталог статей

Історія і розвиток

Терапія мистецтвом є відносно новим методом психотерапії. Уперше цей термін був використаний Адріаном Хіллом у 1938 р. при описі своєї роботи з хворими туберкульозом і незабаром одержав широке поширення. В даний час їм позначають усі види занять мистецтвом, що проводяться в лікарнях і центрах психічного здоров'я, хоча багато фахівців у цій області вважають таке визначення занадто широким і неточної. Ефективність застосування мистецтва в контексті лікування ґрунтується на тому, що цей метод дозволяє експериментувати з почуттями, досліджувати і виражати їх на символічному рівні. Символічне мистецтво бере початок від печерних малюнків первісних людей. Древні використовували символіку для ідентифікації свого місця у світовому космосі і пошуків сенсу людського існування. Мистецтво відбиває культуру і соціальні характеристики того суспільства, у рамках якого воно існує. Це особливо підтверджується в наш час швидкою зміною стилів у мистецтві у відповідь на зміни в культурних плинах і цінностях.

На початкових етапах терапія мистецтвом відбивала представлення психоаналізу, відповідно до якого кінцевий продукт творчості пацієнта, будь те щось намальоване олівцем, написане фарбами, виліплене чи сконструйоване, розцінюється як вираження неусвідомлюваних процесів, що відбуваються в його психіці. У 20-і рр. Принцхорн (Prinzhorn, 1922/1972) провів класичне дослідження творчості пацієнтів із психічними відхиленнями і прийшов до висновку, що їхня художня творчість відбиває найбільш інтенсивні конфлікти. У Сполучених Штатах однієї з перші початки займатися терапією мистецтвом Маргарет Наумбург. Вона обстежувала дітей, що мають поведінкові проблеми, у психіатричному інституті штату Нью-Йорк і пізніше розробила кілька навчальних програм по терапії мистецтвом психодинамичної орієнтації. У своїй роботі Наумбург спиралася на ідею Фрейда про те, що первинні думки і переживання, що виникають у підсвідомості, найчастіше виражаються у формі образів і символів, а не вербальне (Naumburg. 1966).

Терапія мистецтвом є посередником при спілкуванні пацієнта і терапевта на символічному рівні. Образи художньої творчості відбивають усі види підсвідомих процесів, включаючи страхи, конфлікти, спогади дитинства, мрії, тобто ті феномени, що досліджують терапевти фрейдовскої орієнтації під час психоаналізу.

Ми переживаємо її (мрію) в основному в зорових образах; при цьому можливі і почуття, можуть вплітатися і думки, а також виникати відчуття в інших модальностях, але проте вона є насамперед саме образи. Труднощі усвідомлення мрії саме і полягають у необхідності перекладу мови образів у слова. "Я можу намалювати її, - часто говорить нам людина про свою мрію, - але я не знаю, як її виразити словами" (Freud, 1922/1963, р. 90).

Методики терапії мистецтвом ґрунтуються на тім припущенні, що внутрішнє "Я" відбивається у візуальних формах з того моменту, як тільки людина починає спонтанно писати фарбами, чи малювати ліпити. Хоча Фрейд затверджував, що несвідоме виявляє себе в символічних образах, сам він не використовував терапію мистецтвом у роботі з пацієнтами і прямо не заохочував пацієнтів до створення малюнків. З іншого боку, найближчий учень Фрейда Карл Юнг наполегливо пропонував пацієнтам виражати свої мрії і фантазії в малюнках, розглядаючи їхній як один із засобів вивчення несвідомого. Думки Юнга про персональні й універсальні символи й активну уяву пацієнтів дуже вплинули на ті, хто займається терапією мистецтвом (Garai, 1978).

Традиційно склалося так, що фахівці, що займаються терапією мистецтвом, не мали самостійного статусу і використовувалися як помічників психіатрів і психологів у тих випадках, коли малюнки, картини дітей і дорослих пацієнтів стаціонарів могли зробити допомога у встановленні діагнозу і для самої терапії. Як ми побачимо, таке використання матеріалу художньої творчості значно відрізняється від використання проективних тестів типу тесту Роршаха або тематичного апперцептивного тесту (ТАТ).

В даний час за психотерапевтами, що займаються терапією мистецтвом, визнаний статус самостійних практиків, що можуть внести свій внесок у вивчення особистості й у процес лікування. Слід зазначити, що в рамках даного підходу розвиваються два напрямки. Прихильники одного напрямку, що представляються Едіт Крамер (Kramer, 1958, 1978) і іншими фахівцями в області професійної і відбудовної терапії, розглядають мистецтво як самодостатній лікувальний засіб. Ці терапевти підкреслюють значення мистецтва в противагу власне терапії і виключають з лікувальної практики ті прийоми, у яких творчий процес не є ведучою метою. Вони не розглядають терапію мистецтвом як замінник психотерапії. Прихильники іншого напрямку, представником якого є Маргарет Наумбург, применшують чисто художні цілі на користь терапевтичних. Вони мають ґрунтовну клінічну підготовку і проголошують, що згодом терапія мистецтвом може стати як незалежним терапевтичним прийомом, так і допоміжним засобом для традиційних підходів. Однак, незважаючи на існуючі розходження, обоє напрямків розглядають образотворче мистецтво як засіб, що допомагає інтеграції і реінтеграції функціонуючої особистості (Ulman, 1975).

Терапія мистецтвом у даний час використовується не тільки в лікарнях і психіатричних клініках, але й в інших умовах - як самостійна форма терапії і як додаток до інших видів групової терапії. Велика частина людей які займаються терапією мистецтвом у Північній Америці продовжує працювати, виходячи з фрейдовських або юнговських концепцій. Однак багато фахівців у цій області випробують великий вплив з боку гуманістичної психології і приходять до висновку, що гуманістичні теорії особистості надають більш придатну основу для їхньої роботи, чим психоаналітична теорія (Hodnett, 1972-1973).